Драгоманов, Михаил Петрович - историк, фольклорист и публицист (1841 - 1895). Родился в г. Гадяче, Полтавской губернии, в мелкопоместной дворянской семье, вышедшей из украинской казацкой старшины.

Окончил курс в Киевском университете, где примкнул к кружку студентов, основавших воскресные школы, и бесплатно преподавал историю в школе, подготовлявшей учителей для сельских школ, открыть которые решено было в видах противодействия польской пропаганде, пока учителя-студенты не были удалены оттуда по распоряжению министерства народного просвещения. Большое влияние на политическое воспитание Драгоманова оказало польское движение. Уроженец левобережной Украины, Драгоманов не имел до поступления в университет "наглядного понятия" о поляках: сочувствуя им, как жертвам деспотизма, он, однако, как украинец, был полон историческими воспоминаниями о притеснении Украины Польшей. Социально-политические стремления украинцев были тогда разнообразны и не ясны. Драгоманову националистические настроения украинских кружков, их пренебрежение к русской литературе и культуре вообще казались реакционными; особенно возмущала его их готовность идти рука об руку в борьбе правительства с поляками. С другой стороны, безусловное сочувствие некоторых кружков к полякам сближало Драгоманова с украинцами, дававшими резкий отпор польским притязаниям на Западную Украину. Еще более сближали Драгоманова с украинцами интересы педагогические: он даже вступил в украинскую организацию - "Громаду", узнав, что она предполагает приступить к изданию популярных книг. По окончании курса Драгоманов был определен учителем географии во 2 киевскую гимназию. В 1864 г. защитил диссертацию pro venia legendi "Император Тиберий", и с 1865 г. факультет поручил ему чтение обязательного курса по всеобщей истории на правах штатного доцента. Сотрудничая в "Петербургских Ведомостях" (редактор В.Ф. Корш), Драгоманов чаще всего писал о политическом положении юго-западного края. Со времени славянского съезда в Москве (1867) он стал писать статьи по славянскому вопросу, в которых рассматривал российско-польские и вообще славянские дела с точки зрения демократически-федеральной. В это время введено было в левобережной Украине земство, и земцы (главным образом, черниговские) обратили внимание на необходимость употребления украинского языка в местных школах. Это было первое сближение Драгоманова как публициста, с общественными деятелями: обсуждение очередных задач русской общественно-политической жизни скоро стало центром публицистической деятельности Драгоманова. В статьях "Земство и местный элемент в обучении", "О педагогическом значении малорусского языка" и др. Драгоманов разошелся со взглядами тогдашнего попечителя киевского учебного округа, князя Ширинского-Шихматова, противника не только народного, но и светского элемента в первоначальном обучении. Драгоманов, на основании педагогического опыта, стоял за необходимость начинать обучение с украинской народной словесности и лишь постепенно переходить к русскому литературному и великорусскому народному языку. На Драгоманова обрушились "Московские Ведомости", а князь Ширинский-Шихматов послал в министерство народного просвещения донесение о том, что Драгоманов - "сепаратист". Когда, после защиты в 1869 г. магистерской диссертации ("Вопрос об историческом значении римской Империи и Тацит"), Драгоманов был избран штатным доцентом, утверждение его в этом звании было отложено до возвращения его из заграничной командировки. По словам Драгоманова, донесение Ширинского-Шихматова окончательно прикрепило его к украинскому направлению. От занятий всеобщей и римской историей научные интересы Драгоманова постепенно передвинулись в область исследования украинского и славянского народного творчества. В этой области лежат главные научные его заслуги. Этнографию и историю устной народной словесности он возводил на степень науки о всей совокупности духовной жизни народов (фольклор). Исследованиями о бродячих легендах и сказаниях он раскрывал, что в творениях отдельных народов, признаваемых оригинальными и в этом качестве важными для понимания "народной души", много элементов интернациональных. Работы Драгоманова по фольклору давали ему не только материал для научных выводов в этой области: они питали его общественно-политическое настроение. В ег

о миросозерцании космополитизм или интернационализм, признающий культуру плодом общечеловеческого творчества, не отрицал частных национальных вариаций общих идей и форм. Изучение украинской народной словесности, особенно политических песен, привело Драгоманова к выводам, важным для практической политики: украинцы, по мнению Драгоманова, должны сыграть важную роль в широкой постановке федерально-демократического вопроса во всей Восточной Европе. Драгоманов пробыл за границей три года (1870 - 1873). Он пишет в это время ряд публицистических работ, развивающих идеи политического федерализма и демократизма; близко знакомится с жизнью Галиции; принимает участие в галицких изданиях; это послужило позднее внешним поводом к удалению его из Киевского университета. В 1875 г. последовал ряд доносов на Драгоманова, и он был уволен министерством по третьему пункту. Вскоре после этого он уехал за границу, чтобы вести пропаганду в русской заграничной печати и основать вольную украинскую типографию. Так как первые заграничные издания Драгоманова в Австрии были конфискованы, он поселился в Женеве, где и прожил до осени 1889 г., когда приглашен был профессором всеобщей истории в Софийский университет. В Софии Драгоманов и скончался, 8 июня 1895 г. Значение Драгоманова как публициста, основано, главным образом, на втором, заграничном периоде его деятельности, хотя все его руководящие мысли, поскольку это допускали русские цензурные условия, были формулированы еще до его эмиграции. Традиции борьбы за политическую свободу никогда, со времени декабристов, не исчезали в русском прогрессивном обществе, но Драгоманов, как первый последовательный конституционалист был первым реалистом-политиком в русской эмиграции и в русской политической публицистике. В 1876 г. последовал указ, почти совсем воспрещавший украинскую литературу. Для Драгоманова указ этот явился не только крушением дорогих ему украинских стремлений, но и доказательством усиления политического гнета для всей России. Это в его глазах выдвигало на первый план необходимость личной и общественной свободы для всего русского народа. И Драгоманов не только формулировал задачу: он задумался и над вопросами, где найдутся силы для ее разрешения, какие средства пригодны и допустимы в борьбе за освобождение. "Чистое дело требует чистых рук", - сказал Драгоманов в политической брошюре, написанной им по поводу восточной войны и этому девизу остался верен до конца своих дней. Постановка практических задач политики под контроль высоких моральных постулатов составляла отличительную черту Драгоманова, как публициста. Отсюда его отрицание террора как средства политической борьбы. Убежденный позитивист и рационалист по своим философским взглядам, Драгоманов был идеалистом в политике. Материальная сила в вопросах внутренней политики - далеко не все и даже не самое важное. Оттого и главная часть работы добывания политической свободы сводилась для Драгоманова к усвоению "всеми образованными людьми разных племен населения России" начал, лежащих в основе русского земского движения и требующих неприкосновенности основных прав лица и местного самоуправления, обеспеченных самоуправлением государственным ("Земский либерализм в России"). Земство, в глазах Драгоманова, является средством организации свободы: неприкосновенность прав местного самоуправления ставится им рядом с неприкосновенностью прав лица. В конституционный проект, выработанный Драгомановым ("Вольный союз"), введено определение компетенции местного самоуправления, значительно расширенной созданием более крупной и, следовательно, более влиятельной, чем губернское земство, единицы - областного земства. В децентрализации управления и в областной автономии Драгоманов видел лучшее средство разрешения национального вопроса в России, в том числе и близкого для него вопроса украинского. Из европейских социалистов Драгоманов больше всего заимствовал у Прудона, но остался государственником; протестуя против современных централизованных форм государства, он все же признает необходимость переходных форм государственности. Федерализм Драгоманова вытекал логиче

ски из последовательного демократизма. Национальный вопрос разрешался им формулой: "космополитизм в целях, национализм в формах и способах". Украинскому вопросу Драгоманов посвятил две серии статей: "Чудацкi думки про украiнську нацiональну справу" и "Листи на надднiпрянську Украiну", вышедшие отдельными книгами (из них только первая и только в 1913 г. вышла и в России, в несколько сокращенном издании). Украинское движение рассмотрено здесь исторически и критически, националистические и шовинистические элементы его осуждены, как реакционные, но самая сущность нации, как известной формы солидарности между людьми, признается имеющей громадную социальную и культурную ценность. По вопросу о самостоятельности украинской культуры взгляды Драгоманова испытали некоторый перелом около 1876 г. Сначала он был близок к признанию формулы: "литература для домашнего обихода", хотя и ставил вопрос в более широкой перспективе. Позднее он признал необходимость всеобъемлющего национального культурного творчества, утверждая, что "каждый человек, ушедший из Украины, каждая копейка, истраченная не на украинское дело, каждое слово, сказанное не по-украински, есть расход из мужицкой украинской сокровищницы, расход, который при нынешних условиях не вернется ей ниоткуда". Подводя итоги своей деятельности, в ответ на юбилейные приветствия, Драгоманов писал, что главным делом своей жизни он считает стремление осуществить в практической политике те руководящие идеи, к которым в 40 годах пришли славные Кирилло-мефодиевские братья и которые легли в основу украинского народолюбия Драгоманова и его товарищей в их молодые годы. Драгомановская постановка вопросов о национализме и космополитизме нередко встречала полное непонимание в различных национальных и общественных группах, а критика, которой он, с своей точки зрения, подвергал программы и выступления различных групп, кружков и партий, часто вызывала недовольство тех, на кого направлялось ее острие. Недовольство это становилось источником противоположных и часто нелепых обвинений. Украинские националисты упрекали его в космополитизме, москвофильстве и обрусительстве; русские радикалы и революционеры, обиженные критикой их централизма ("Историческая Польша и Великорусская демократия"), видели в нем украинского шовиниста, а польские журналы даже называли "московским агентом". Став всероссийским, земское конституционное движение находит в лице Драгоманова своего идеолога. С конца 1882 г. он становится редактором "Вольного Слова", объявленного органом "Земского Союза" (издание прекратилось в мае 1883 г. вследствие торжества реакции в России). В. Богучарский ("Из истории политической борьбы в 70-х и 80-х годах XIX в.") утверждает, что Драгоманов был заведен "в дремучий лес" ловкой мистификацией графа П.П. Шувалова, измышлением которого был и сам "Земский Союз". Полемика, вызванная этим утверждением (главным образом - книга Б.А. Кистяковского "Страницы прошлого"), установила его необоснованность. "Вольное Слово", под редакторством Драгоманова сыграло роль проводника конституционных стремлений и в этом качестве признавалось "своим" конституционалистами в России, независимо от того, существовал или нет "Земский Союз", как организация земцев-конституционалистов. Большое влияние имел Драгоманов и в борьбе галицких партий. Без преувеличения можно сказать, что европеизация Галиции началась с Драгоманова. В первый свой приезд в Галицию Драгоманов нашел, что галичане, несмотря на свое более западное положение, более отстали в идейном отношении от Европы, чем россияне. У Драгоманова созрел план распространить в Галиции украинское направление посредством новой русской литературы; своим демократическим и светским характером она, по расчету Драгоманова, должна была подорвать в Галиции клерикализм и бюрократизм. Стремясь поднять украинскую национальную жизнь в России и Австрии до уровня Европы, Драгоманов знакомил Европу с положением украинского вопроса, с развитием украинской литературы, с гонениями против украинской культуры, для чего неоднократно выступал со статьями в немецкой, французской, итальянской и английск

ой прессе. Драгоманов издал со своими комментариями два тома переписки Герцена и Огарева с Тургеневым, Кавелиным и Бакуниным, дающей высоко ценный материал для изучения русской общественности. "Собрание политических сочинений" Драгомановым издано в Париже в 1905 - 1906 годах редакцией "Освобождения". В России вышел в 1908 г. т. I "Политических сочинений" Драгоманова - сборник статей, под общим заглавием "Центр и Окраины", с приложением статьи Б. Кистяковского, посвященной характеристике политических взглядов, литературной деятельности и биографии Драгоманова. Во Львове изданы статьи Драгоманова на украинском языке о народной словесности и украинской литературе: "Розвидки М. Драгоманова про украинську народню словеснисть и письменство". В 1876 г. в Киеве Драгоманов выпустил очень важную книгу: "Малорусские народные предания и рассказы"; в 1874 - 1875 годах в сотрудничестве с профессором В.Б. Антоновичем издал "Исторические песни малорусского народа"; все критические комментарии принадлежат здесь Драгоманову. Продолжение этого труда вышло в Женеве в 2 выпусках: "Нови украинськи писни при громадськи справи" (1764 - 1880) в 1881 г. и "Политични писни укр. народу XVIII и XIX столетий", часть I, в 1883 г. О Драгоманове в настоящее время существует целая литература книг, журнальных и газетных статей. Главнейшие из них: М. Павлик, "М.П. Драгоманов, 1841 - 1895 г. Его юбилей, смерть, автобиография и спис творив" (Львов, 1896); И. Франко "Житепис Драгоманова, жите и слово" (1894, книга I); его же "Суспильно-политични погляди М. Драгоманова" ("Литературно-Наук. Вистник", 1906, книга 8); М. Павлик "М. Драгоманов и его роля в розвою Украини" (Львов, 1907); С. Ефремов "Истори украинського письменства" (СПб., 1911). Для биографии и характеристики взглядов и деятельности Драгоманова чрезвычайно важна переписка Драгоманова с различными галицкими деятелями и писателями, изданные М. Павликом, И. Франко и др., а также "Австро-руськи спомини" М. Драгоманова (Львов, 1889 - 1892); его же, "Народни школи на Украини" (Женева, 1877); его же, "Два учителя - К.И. Полевич и А.И. Стронин" (Львов, 1902). Автобиография Драгоманова напечатана в журнале "Былое" (июнь, 1906). Ряд этнографических работ Драгомнова помещен в болгарском "Сборник за народни умотворения и книжнина". Драгоманов принимал участие в составлении тома географии Реклю, посвященного Украине. Интересные письма Драгоманова к М.М. Стасюлевичу, в журнале которого - "Вестнике Европы" - Драгоманов поместил в 70-х годах несколько замечательных статей, вошли в состав пятого тома "Архива М.М. Стасюлевича" (СПб., 1913). М. Могилянский.

Введите e-mail адрес:

Михайло Драгоманов та його соціологічна діяльність. Реферат

Життєвий шлях Михайла Драгоманова. Національні ідеї Михайла Драгоманова. Ліберальні погляди Михайла Драгоманова. Соціологічна діяльність Михайла Драгоманова

Драгоманов Михайло Петрович (18/30.09. 1841 - 20.06/02.07. 1895) - історик, публіцист, соціолог, філософ, громадський діяч. Народився в м. Гадячі на Полтавщині у дворянській родині. Навчався в Гадяцькому повітовому училищі, Полтавській гімназії та на історико-філол. факультеті Університету Св. Володимира, який закінчив 1863 р. У 1864 - 75 рр. викладає тут історію, веде резонансну публіцистичну діяльність, стає одним з лідерів Київ. Громади. Видає разом з В. Антоновичем двотомник "Исторические песни малорусского народа" (1874 - 75), "Малорусские народные предания и рассказы" (1876).

Вимушений емігрувати після репресивного звільнення з університету, в 1876 - 89 рр. плідно й активно працює в Женеві як політик, науковець, видавець і публіцист, видає збірник і журнал "Громада" (1878 - 1882), серії поза-цензурних брошур і книг укр. та рос. авторів, разом з С. Подолинським і М. Павликом створює "Женевський гурток" - перший укр. соц. осередок; здійснює - через М. Павлика та І. Франка - визначальний вплив на укр. радикальний рух у Галичині.

1885 року через свої ліві погляди Драгоманов позбавляється підтримки київ. "українофілів" і ще тісніше співпрацює з галицькими молодими інтелігентами у розробленні теоретичних засад радикального руху й філософії національної ідеї. Пише праці: "Переднє слово до "Громади" (1878), "Пропащий час" (1878), "Шевченко, українофіли і соціалізм" (1879), "Историческая Польша и великорусская демократия" (1881 - 82), "Вольный союз" (1884), "Либерализм и земство в России" (1889) та ін. З 1889 і до смерті працює професором Софійського університету.

Людина різнобічного обдарування, Драгоманов зробив вагомий внесок в історію, літ. критику й літературознавство, етнографію і фольклористику, політологію й соціологію, філософію політики і філософію історії. Розпочавши розбудову своїх світоглядних позицій з ідей романтизму, згодом формує досить еклектичний світогляд з орієнтацією на наукове тлумачення світу, філософськими домінантами якого були позитивістські засади. Віддаючи перевагу ідеям Прудона, в т. ч. й соціалістичним, був щодо них, як і всіх інших ідейних феноменів доби (наприклад, близької йому концепції О. Конта), "єретиком", послідовно реалізуючи засади критицизму, без яких неможливе самостійне теоретизування.

Гасло Драгоманова - "в культурі - раціоналізм, у політиці - федералізм, у соціальних справах - демократизм". Проте декларований раціоналізм підлягає внутрішнім обмеженням, бо у філософії Драгоманова присутні властиві укр. духовній традиції антропологічні акценти й етична зорієнтованість. Обстоюючи "етичний соціалізм", піддає критиці як рос. народництво, так і марксизм.

У центрі історіософії Драгоманова - ідея суспільного поступу, змістом якого є збагачення духовної культури і зміцнення соціальної справедливості, критерієм - утвердження ідеї невід’ємних прав людини, а рушієм - не окремі ("іст.") народи, а весь склад людства.

Філософія політики Драгоманова ґрунтується на ліберальній ідеї, згідно з якою вища цінність визнається за особистістю. Утвердження свободи в історії є одночасно, згідно з доктриною Прудона, обмеженням держави та її ін-тів як чогось зовнішнього, іманентно не притаманного людині.

Суспільно-політичним ідеалом Драгоманова є "безначальство", анархічний лад , суть якого становить спілка добровільних асоціацій вільних і рівних осіб з усуненням із суспільного життя авторитаризму - через федералізм і самоуправління громад як самостійних соціальних одиниць і регіонів. До асоціацій Драгоманов відносив і нації - необхідні елементи суспільної організації людства: "Людство є лиш сукупність націй". Нації - історичне утворення; немає незмінного національного характеру, він є результатом іст. розвитку спільноти і тому необхідно мінливий.

Але попри всю суттєвість нації, національності пріоритетними залишаються громади, що складають своєрідні суспільні молекули. При тому Драгоманов відкидав "не національності, а націоналізм, а надто такий, котрий сам себе виразно протиставляє людськості, або космополітизмові... космополітизм в ідеях і цілях, національність в ґрунті й формах...". Примат громад не тільки надав соціалізму Драгоманова своєрідного ("громадівського") характеру, а й уплинув на його прихильність до засад федералізму: федеративна спілка вільних самоврядних громад має явні переваги порівняно з унітарною державою, оскільки створює передумови для вищого ступеня людської свободи. У цій позиції, як і в критиці централізму імперської влади та обстоюванні політично-національної автономії України у федеративній спілці, знайшли відбиток і традиції кирило-мефодіївців.

Водночас до головних політичних завдань українства Драгоманов відносив усвідомлення національної єдності українців, поділених між різними державними утвореннями. У розвитку нац. самосвідомості вирішальна роль належить культурницькій діяльності та освіті, здійснюваним укр. свідомою інтелігенцією. Цей культурницько-просвітницький акцент ґрунтувався на визнанні пріоритетним еволюційного шляху просвіти щодо революційних форм історичних змін. Але Драгоманов не заперечував ні можливості революційних змін, ні того, що національне визволення невіддільне від соціальної емансипації; адже у націй, позбавлених власних привілейованих верств, зведених, як українці, до селянської маси, нац. і соціальний рухи зливаються в одне.

Тож для Драгоманова "поганий той радикал на Україні, який не став "свідомим українцем". Будучи переконаним лібералом, він обстоював відокремлення церкви від держави й секуляризацію громадського і культурного життя, якої, на його думку, особливо потребувала Галичина. Із християнських конфесій спеціально цікавився протестантизмом, як таким, що певним чином корелює з лібералізмом.

Україна переживає непрості часи формування громадянського суспільства. Це зумовлює радикальні перетворення в політичній, економічній та духовній сферах нашого життя.

Повернення України в русло загально-цивілізаційного розвитку бачиться виключно на шляху ринку, демократії, широких особистих прав і свобод громадян. Іншого шляху просто немає. Прийшов час рішуче і назавжди відмовитися від утопічних міфів про світле соціалістичне майбутнє.

В цій ситуації неминуче підвищується інтерес до ідеології та цінностей лібералізму, рівно як до діяльності ліберально-демократичних партій, що існували в Україні. Це очевидно і цілком закономірно, адже тільки об’єктивний аналіз минулого дає можливість певною мірою передбачити майбутнє.

Відомо, що історично для українського народу було характерним прагнення до індивідуальної свободи і рівноправності в громадському житті. Тому є достатньо причин припускати, що українські національні традиції виступали в якості однієї з умов виникнення ліберальних ідей в Україні, бо вони відобразилися на менталітеті її народу. З другого боку, ліберальні погляди формувалися і еволюціонували паралельно зі свідомим лібералізмом та демократизмом, що розвивалися, на думку Михайла Драгоманова, не стільки на історико-національному, скільки на загальноєвропейському ґрунті. В Україні ці ідеї перепліталися, змішувалися з місцевою традицією політичних вольностей і державної автономії.

В роботах істориків 20-40-х рр. ХІХ ст. вже ясно проглядають загально-ліберальні ідеї, котрі розповсюджувалися на Україну з Заходу. Свідченням цього виступають "роздуми" А. Мартоса, що містять висловлювання про політичні свободи, республіку та конституцію.

Історична традиція, підігріта патріотичними почуттями і овіяна ліберально-демократичними ідеями свого часу, сприяли українському національному відродженню.

Національно та ліберально налаштована українська інтелігенція виступила з критикою офіційної російської імперської ідеології, за політичні та національні права народу. Вона обґрунтовувала необхідність реформ шляхом мирного вирішення всіх громадянських конфліктів. Біля витоків формування ліберально-демократичних поглядів стояли такі письменники та громадські діячі як Г. Квітка-Основ’яненко, Є. Гребінка, І. Срезневський, М. Максимович, Д. Духнович, на погляди яких значною мірою вплинули ідеї Шеллінга про те, що свою історичну місію може виконати лише той народ, котрий вніс в історію найкращу ідею, яка відображує його досягнення. Тому головні зусилля вони приділяли вивченню та пропаганді історії України, її мови, літератури та перспектив суспільного розвитку і готували громадськість до їх правильного сприйняття.

Важливо відзначити, що в 40-ві роки ХІХ ст. поряд з ліберальною, сформувалася і революційна суспільно-політична течія. Напевно, саме з цього періоду почалися розбіжності між представниками цих двох напрямів, що в майбутньому призвели до протистояння ліберальної та революційної течій. Воно тривало більш ніж півтора століття і завершилося перемогою лібералізму. Це сьогодні доведено. Більш того, ця перемога історично закономірна та соціально-психологічно виправдана. Ліберальна ідеологія, орієнтована на шлях поступових реформ, повністю підтвердила свою життєвість.

Побудоване на її основі капіталістичне суспільство продемонструвало свою силу і здатність до оновлення та вдосконалення. Історичний досвід свідчить, що лібералізм забезпечує необхідний баланс влади та громадського контролю над нею.

І, навпаки, комуністична ідеологія не зуміла вірно вирішити питання про співвідношення прав окремого громадянина, суспільства і держави, про допустимі межі державного втручання в приватне життя і необхідне узгодження індивідуального інтересу з громадським, на основі якого єдино можливий поступ суспільства і забезпечення політичних свобод особистості. Практика комуністичної доктрини в Україні показала, що відсутність свободи і зниження індивідуального інтересу призводять до економічної, політичної і соціальної кризи.

Криза в усіх колишніх соціалістичних країнах - це природній фінал реалізації утопії. Історія не терпить насильства і жорстоко мститься за намагання штучно прискорити її розвиток. До речі, академік В. Вернадський завжди бачив в соціалізмі насильство над людською особистістю і вважав, що в ньому немає і не може бути поваги до людини.

Приреченість ідеології і практики побудови соціалізму є доконаним фактом. Таким є підсумок довгого протистояння двох ідеологій і двох підходів до розвитку суспільства, яке розпочалося ще у 40-х рр. минулого сторіччя. Комунізм програв ХХ століття лібералізму, а соціалізм - капіталізму. Такою є реальність.

Але повернімось до еволюції ліберально-демократичних ідей. Просвітницька діяльність ліберально налаштованої інтелігенції привела до створення у січні 1846 р. Кирило-Мефодіївського товариства. На прикладі діяльності цієї організації можна прослідкувати весь розвиток ліберально-демократичних ідей в Україні.

Україна переживає непрості часи формування громадянського суспільства. Це зумовлює радикальні перетворення в політичній, економічній та духовній сферах нашого життя.

Кирило-Мефодіївське товариство - перша українська політична організація, в якій значну роль грала ліберальна інтелігенція. Серед них були: історик М. Костомаров, письменник П. Куліш, викладач В. Білозерський, О. Маркович, Д. Пильчиков і Тарас Шевченко. Програма товариства була викладена Костомаровим у відомій "Книзі битія українського народу". Цей твір пронизаний ідеями свободи, християнства, українського визволення та слов’янського братства. Ідеалом кирило-мефодіївців було створення української держави як демократичної республіки, виключення будь-яких обмежень свободи слова, організацій, віросповідання. Найважливішим напрямком роботи вони вважали розповсюдження освіти серед народу, досягнення соціальної гармонії ("примирення панів і селян").

Лібералізм поглядів кирило-мефодіївців, особливо Миколи Костомарова, яскраво проявляється в пріоритетному ставленні до людини та її інтересів у порівнянні з інтересами держави, вимогах децентралізації держави, захисті прав і свобод українського народу, збереженні та розвитку його культури.

Після реформ 1861 р. в Україні, разом з розвитком капіталістичних відносин, посилюється й ліберальний рух, що отримує організаційне оформлення у вигляді громад. Основними напрямами їхньої діяльності стала організація гуртків просвіти, вивчення та популяризація історії, етнографії, фольклору українського народу, видання та розповсюдження літератури. Членами громад були в основному ліберально налаштовані інтелігенти. Погляди громадівців знайшли відображення в першому українському суспільно-політичному журналі "Основа" (Білозерський, Костомаров, Куліш, Антонович). Але в 1863 р., після валуєвського указу, громади в Україні було закрито, а їхня просвітницька діяльність заборонена. В українському ліберальному русі настав період спаду.

З початку 70-х років проф. Володимир Антонович створює нелегальну "Стару громаду", в яку ввійшли Драгоманов, Житецький, Чубинський, Михальчук, Лисенко, Русов, Старицький, Нечуй-Левицький - ціла плеяда видатних діячів української культури. Київська громада придбала газету "Київський телеграф", яка стала органом української думки, а також створила наукове товариство під назвою "Південно-Західна філія російського географічного товариства". Діяльність цих інституцій було припинено земським указом 1876 р., який заборонив друкування книг та постановку театральних п’єс українською мовою. Як писав В. Вернадський, "період інтенсивної боротьби з українським рухом тривав, з деякими коливаннями і перервами, більше 50 років…"

Варто відзначити, що саме в цей час на українських землях, що знаходилися у складі Австро-Угорщини, в Бессарабії та на Буковині, представництво місцевої Національно-ліберальної партії (НЛП) очолив видатний науковий та громадський діяч К. Томащук. Завдяки його зусиллям та неодноразовим депутатським запитам до Віденського парламенту вдалося вирішити питання про відкриття університету в Чернівцях. Згодом Томащука оберуть першим ректором цього, відомого не лише на Буковині, але й в усій Європі, наукового центру.

На Галичині ліберальний рух політично оформився в 1889 р . як Національно-Демократична партія, що пізніше, у 1925-1939 рр., реформувалася у Націонал-Демократичний Альянс. (Після радянської окупації Західної України НДА був розпущений).

Однак ліберальна українська думка продовжувала розвиватися і в Російській імперії. Непересічним представником ліберального руху був Михайло Петрович Драгоманов (1841-1895). Він вважав, що завдання кожної людини, як і народу, в пізнанні себе і в прагненні йти до цивілізації разом з цивілізацією, тобто підхід Драгоманова полягав у необхідності пов’язати український національний рух та його програму з європейськими ліберально-демократичними концепціями.

Але пізнання себе вимагає високої національної самосвідомості, а рівень цивілізованості народу настільки низький, що не дозволяє йому піднятися до самосвідомості, а, отже, до прагнення відродити свободу. Він писав, що українці багато втратили, бо коли більша частина народів Європи створювали свої держави, нам це не вдалося. Лібералізм Драгоманова визначається як доктрина, відповідно до якої людська індивідуальність є вищою цінністю. Політично це виражається перш за все у розширенні та зміцненні індивідуальних прав. Драгоманов вірить, що історія свободи є історією обмеження державної влади. Недоторканність особистої сфери важливіша за участь у створенні, формуванні колективної політичної волі, а індивід з його волею є основою всіх можливих соціальних порядків.

У листі до Івана Франка Драгоманов зазначав: "Принципи сучасної всесвітньої цивілізації найбільш відповідні поступові: лібералізм в його найпослідовнішій формі, федералізм - в справах державних, демократизм - в справах соціальних з найтвердішою гарантією - асоціацією в справах економічних, раціоналізм - в справах письменництва, наукових."

Згодом ліберальні ідеї М. Драгоманова перейняли Михайло Павлик, Іван Франко, Богдан Кістяківський. В середині 90-х років ХІХ ст. ці ідеї в Україні отримали подальше розповсюдження. В ліберально-демократичному таборі визріває думка про необхідність об’єднання своєї діяльності, створення єдиної організації. У вересні 1897 р. зусиллями Бориса Антоновича і Олександра Кониського у Києві створюється Всеукраїнська організація громад. Туди входили земські діячі, промисловці, представники творчої інтелігенції. Це стало початком переходу українського ліберального руху від переважно просвітницької до політичної діяльності.

У 1903 р. на з’їзді Всеукраїнської безпартійної організації було прийняте рішення про її перетворення на партію ліберального напряму і розпочато розробку партійної програми. Проведення цієї роботи було доручено обраній раді у складі Б. Грінченка, С. Єфремова, М. Левицького, І. Чехівського, Є. Чекаленка. А на з’їзді 1904 року було офіційно проголошено про створення Української демократичної партії (УДП) і прийнято її програму, яка містила основні вимоги лібералізму у сфері прав людини і відстоювала засади конституціоналізму. Але через рік в УДП виник розкол і утворилася ще одна партія ліберального напрямку, з майже ідентичною програмою, але більш радикальна в національному питанні - Українська радикальна партія. Таке становище і тоді, як і тепер, сприймалося негативно.

Отже, восени 1905 р. обидві близькі партіїї злилися в одну - Українську демократично-радикальну (УДРП), на чолі з тими ж особами (Грінченком, Єфремовим, Матушевським, Левицьким, Чекаленком) і з програмою, що нагадувала кадетську, тільки на засадах державної автономії.

Представники українських лібералів, членів УРДП, а також проведених за списками кадетської партії, виступали в І і ІІ Державних думах, послідовно захищаючи національні права. В І Державній думі була створена Українська парламентська громада, що налічувала 45 депутатів на чолі з адвокатом з Чернігова І. Шрагом. Головним друкованим органом ліберально налаштованої інтелігенції та парламентарів був "Український вісник" (під редакцією М. Славинського). В цьому виданні працював молодий Симон Петлюра, пізніше ставши його редактором.

Ліберальні ідеї набули нового життя у період теоретичної дискусії, пов’язаної з виходом відомого збірника "Вехи". Серед помітних українських громадських діячів - теоретиків лібералізму ключове місце посідає Богдан Кістяківський, син професора права Київського університету Олександра Кістяківського - активного діяча "Старої громади" та журналу "Основи".

Б. Кістяківський, відчуваючи помітний вплив ідей Драгоманова, значну частину своєї наукової діяльності присвятив редагуванню його багатотомної праці "Політичні твори". У творчості Кістяківського, першого українського фахівця у галузі філософії права, тривалий час визначальною була проблема співвідношення соціальної та ліберальної ідей. 1902 року він друкує статтю "Російська соціологічна школа та категорія можливості", яка ознаменувала його рішучий перехід на позиції лібералізму. Про необхідність поєднання соціальної ідеї з ліберальною йдеться в роботі "Держава правова та соціалістична" (1906), де право розглядається в контексті соціальних наук і обґрунтовується розуміння філософських засад правової держави.

Підводячи певний підсумок наших історичних досліджень, можна виділити деякі основні ліберальні принципи, на яких здебільшого ґрунтується українська ліберальна традиція.

Пріоритет прав особи. Цей класичний принцип розвиває Михайло Драгоманов у своєму конституційному проекті під назвою "Вільна спілка". На перше місце ставиться ідея формування держави на засадах політичної свободи, витлумачуючи останню як систему прав людини і громадянина, недоторканність особи, життя, приватного листування, національності (мови); як свободу совісті, друку, об’єднань, носіння зброї, вибору житла і занять, а також право позову на посадову особу чи відомство та супротиву незаконним діям чиновників. Рівність усіх у громадянських правах та обов’язках не може бути скасована жодним законодавчим актом.

Концептуальна домінанта такого співвідношення громадянин - суспільство - держава, постійно присутня у всіх політологічних працях Драгоманова. Не випадково для обґрунтування цього принципу він активно залучає досвід демократичних країн (зокрема, праця "Швейцарська спілка").

Пріоритет права. Цей принцип особливо обстоює Богдан Кістяківський, зокрема, у статті "На захист права", розміщеній у збірнику "Вехи". Він вважає, що рівність громадян у правах та пріоритет прав особи є передумовою міцного правопорядку. "Правова особистість", на його думку, є ідеальною формулою особистості: з одного боку - це особа, дисциплінована правом та стійким правопорядком, з другого - особа, наділена всіма правами, якими вона вільно користується. "Головний і найсуттєвіший зміст права складає свобода, - пише Кістяківський, - щоправда, це свобода зовнішня, відносна, обумовлена суспільним середовищем. Але внутрішня, більш безвідносна, духовна свобода можлива лише за наявності свободи зовнішньої: остання є найкраща школа для першої." Державна влада із влади сили має стати владою закону - у цьому сенсі важливого значення набуває судова влада, надто громадський суд.

Ці ідеї Б. Кістяківський висловлює в майже викінченій концепції правової держави. У праці "Соціальні науки і право" він пише, що правовий устрій - це складний апарат, у якому частина сил діє механічно. Проте для приведення в дію цього апарату та для його правильної роботи необхідна безперервна духовна активність усіх членів суспільства. Кожен має постійно працювати для реалізації права. Надзвичайно актуальна і важлива проблема перехідного суспільства, де нібито можливо йти на обмеження прав та свобод громадян, вирішується українським правником однозначно: аргументовано доводиться небезпечність таких дій.

Самоврядування. Самоврядування - основа демократичного суспільства. Саме тому інститут самоврядування - це не лише форма децентралізації держави, а й механізм суспільно-політичного ладу. Цих засад притримується М. Драгоманов, у концепції якого ключове місце посідає громадянин та громада. Організація влади будується за принципом "знизу догори", де всі інститути самоврядні та діють за схемою: громадянин - громада - волость - повіт - область - держава (лише державні органи не є самоврядними), тобто у схемі організації місцевого самоврядування закладена так звана громадянська модель, що згодом стає основою Європейської хартії місцевого самоврядування.

Національна ідея. Михайло Драгоманов у своїй праці "Чудацькі думки про українську національну справу" переконує, що сама по собі думка про націю не може привести людство до свободи та правди для всіх. Необхідно шукати чогось іншого - загальнолюдського, що було б вище над усіма національностями та згармонізувало їхні відносини.

Проте ця ідея "космополітизму і людства" зовсім не суперечить ідеї національності, а лише творить її вищий порядок. Подібний підхід сповідували і Б. Кістяківський, В. Вернадський, А. Кримський, висуваючи свої концепції організації української науки. З огляду на це має сенс процитувати лист Вернадського до Кримського на його 70-річчя: "Моя наукова робота для мене, а власне і для Вас,... стоїть на першому місці, але культура українського народу рідною мовою, наукова його творчість і думка цією мовою в критичний момент історії нас об’єднала".

Особливе місце в ідеях український лібералів посідає питання моральності і співвідношення засобів боротьби та її мети. Зокрема, Драгоманов зробив значний внесок в популяризацію етичних засад політичної діяльності. Його знаменита фраза про те, що політика вимагає чистих рук, стала домінантою руху значної частини української інтелігенції.

Звертаючись до історії лібералізму, можна зробити висновок, що ця філософська теорія, як і політична практика, своєю головною метою ставить розвиток особистості, здійснення природніх прав людини на життя, свободу, власність, рівність можливостей.

Саме в ліберальному русі народилися ідеї конституціоналізму, самоврядування, просвітництва і розроблялися теоретичні основи для створення інститутів правової держави і громадянського суспільства.

Ґрунтовною ознакою ліберальної філософії є міра, що утримує вільний дух людини в суспільних рамках і культурних формах, що розкривають самоцінність і значимість політичної та правової сфер громадського життя, різноманітних політичних і громадянських прав. Лібералізм, безумовно, виходить з людського виміру політики.

Література

1. Грушевський М. "На порозі нової України". - К., 1991.

2. Дорошенко Д. "Спогади про давнє минуле". - Вінніпег, 1948.

3. Драгоманов М. Вибране. - К., 1991.

4. Кистяковский Б. "Вехи". В защиту права., 1909.

5. В роботі також використані матеріали, в різний час надруковані у виданнях Ліберальної партії України:

6. Лекции из истории и практики либерализма. -Д., 1993.

7. "Українська державність у ХХ столітті" (Історико-політологічний аналіз). - К., 1996.

1841

1820 –1830

1859 1862 1863 года).

1863

1869 1865

↓

Михаил Петрович Драгоманов родился 18 августа 1841 года, Гадяч, ныне Полтавской области - украинский либерал, публицист, историк, фольклорист, общественный деятель, выдающийся украинский учёный и критик. Дядя Леси Украинки, повлиявший на её формирование как писателя.

Происходил из мелкопоместного дворянства Полтавской губернии. Отец Драгоманова в молодости жил в Петербурге и сотрудничал в русских альманахах 1820 –1830 -х гг., на родине собирал украинские песни и писал по-украински. Украинская среда дома, в Гадяче, и в Полтаве, где Драгоманов учился в гимназии, повлияла на его дальнейшее развитие.

Ещё в гимназии он, под влиянием своего учителя Стронина, увлекался изучением истории. В 1859 году Драгоманов поступил в Киевский университет и принял живейшее участие в работе студенческого кружка, преподававшего в воскресных школах, а после их запрета 1862 года - готовившего учителей для деревенских школ (последние были организованы на Правобережной Украине с целью противодействия польской революционной пропаганде, обнаруженной накануне польского восстания 1863 года).

Так называемая «студенческая громада» изучала фольклор и интересовалась литературой.

Драгоманов принадлежал к кружку космополитов и объяснял это таким образом: «Сам украинец по происхождению, и видя в Киеве не мало того, о чём в остальной России понятия не имели, я во многом разделял сомнения и идеи украинских националистов, и во многом они мне казались реакционными: я не мог разделять равнодушия их к русской литературе, которую считал более развитой теперь, нежели украинская, и более полной общеевропейских интересов (я далеко больше находил политически воспитывающего в „Колоколе“ и „Современнике“, нежели в „Основе“)».

Однако впоследствии он вступил в «Громаду», приблизившись к ней на почве педагогических интересов: издания серии популярных книг. Но уже в 1863 году министр внутренних дел Валуев запрещает печатание украинских популярных и педагогических книг ввиду того, что «никакого особенного малороссийского языка не было, нет и быть не может».

В том же году Драгоманов окончил университет, в следующем - защитил диссертацию «Император Тиберий», а в 1869 году - магистерскую - «Вопрос об историческом значении Римской империи и Тацит». В 1865 был избран советом университета штатным доцентом. Донос (обвинение в украинофильстве и сепаратизме) лишил Драгоманова кафедры и сделал его политическим эмигрантом.

По своим социально-политическим взглядам Драгоманов был ярким представителем украинской интеллигенции 1870 -х гг. В области национального вопроса он соединял федералистические стремления революционно настроенных представителей тогдашней украинской интеллигенции с неопределенным индивидуалистическим космополитизмом демократического направления.

Порвав на этой почве с Киевской украинской громадой и выступив против централистических тенденций тогдашнего народничества, Драгоманов в конце концов стал за границей выразителем либерально-конституционных тенденций, органом которых была газета «Вольное слово», которую Драгоманов редактировал.

Этот орган русских конституционалистов, издававшийся в действительности на средства, находившейся в связи с третьим отделением «Священной дружины», не нашёл почвы и вскоре прекратился. Несмотря на свое только годичное существование, газета Драгоманова оказала влияние на последующее развитие либерально-конституционной мысли. Так, либеральный журнал «Освобождение» в 1900 -х гг. заявлял, что он считает Драгоманова своим предшественником.

На украинской почве издание Драгоманов предвосхитило влияние украинских эсефов («социалистов-федералистов») - буржуазной партии, близкой к кадетам. Демократическая, федералистическая теория Драгоманова в течение долгого времени оказывала свое влияние на украинскую интеллигенцию; были неудачные попытки рассматривать Драгоманова даже как одного из предшественников украинского марксизма.

Свои федералистские идеи Драгоманов проводил в статьях о культурном и литературном развитии малых национальностей. В «Вестнике Европы» (сентябрь и октябрь 1874 года) цензура вырезала его статью «Очерки новейшей литературы на малороссийском наречии». Пропаганде федерализма посвящены и статьи о галицийской литературе. В Галиции и в Буковине Драгоманов имел, правда, лишь небольшой круг своих поклонников (во главе с Павликом и Франко).

Но значение Драгоманова для развития всей украинской литературы никто не мог отрицать. «В то время в Галиции господствовало в литературе „старорусское“ направление. Книжная тяжелая, искусственная речь, далекая от живого народного языка, была совершенно непонятна местному населению, но галицийская интеллигенция с предубеждением относилась к народному языку, как и вообще к крестьянской массе».

Драгоманов боролся с этой книжностью и подражательностью, стремясь приблизить литературу к народной, крестьянской поэзии. В полемике с Гринченко (Чайченко) Драгоманов восставал против провинциальной ограниченности, националистической узости и шовинизма буржуазной украинской литературы и писал: «напрасно Чайченко хочет нас восстановить против русских как народа… все народы - русские, или поляки, или украинцы - имеют и своё плохое и свое хорошее в натуре.

Плохое больше происходит от малого образования, чем из природы народов, и поэтому нам всем - и русским, и полякам, и украинцам - вместо того, чтобы враждовать, нужно просвещаться и добиваться вместе свободы» (Переписка с Павликом, т. VII, стр. 87).

Не любил Драгоманов схоластических препирательств и о «литературных правах»: эти права и их широта, по его мнению, определяются самим фактом существования на данном языке произведений действительной литературной ценности.

В 1879 году появилась в четвёртом сборнике журнала «Громада» (женевского издания Драгоманова) его главная критико-публицистическая работа «Шевченко, украинофилы и социализм». Исходная точка зрения работы Драгоманова - не историко-литературная, а публицистическая: речь шла не столько о Шевченко, сколько о том, можно ли Шевченко считать социалистом и в какой степени его произведения пригодны для пропаганды социализма в украинских массах.

Драгоманов решительно отмежевался здесь от русского народничества; что же касается марксизма, то он как следует в нём не разбирался, высказывая, например, «опасения» за участь крестьянства.

В одном письме (к Павлику) сам Драгоманов подчеркивает: «Статья „Шевченко, украинофилы и социализм“, кроме попытки исторического, а не догматического взгляда на Шевченко, указывает на отличие шевченковского украинолюбства от современного европейского социализма и в то же время отличие этого социализма от народничества русского (бакунизма, лавризма и пр.) и украинского.

Подобно европейским социал-демократам, автор указывает на корень социализма в городских классах, но не смотрит пренебрежительно на крестьян и указывает возможность и необходимость привлечь их к городскому и фабричному социальному движению» (Переписка с Павликом, т. VIII, стр. 210).

Объясняя миросозерцание и деятельность Шевченко, Драгоманов принимает во внимание окружающую поэта среду. Классовое происхождение и сознание Шевченко Драгоманов противопоставлял его дворянскому окружению, украинофилам, выдвигавшим на первое место «национальное дело», а не вопрос о земле.

Научная работа Драгоманова исходила из его заинтересованности фольклором ещё во время пребывания в университете. Вначале он заинтересовался происхождением религии и мифологией арийских народов, затем от древнего мира перешёл к новым народам, к легендам и устному творчеству славян, особенно украинцев. Результатом были собрания украинского народного творчества (две книги сказок и две - песен, изданных в 1867 году).

В 1869 году Драгоманов вместе с историком В. Б. Антоновичем приступает к составлению свода украинских политических песен с историческим комментарием (первые два тома изданы в Киеве в 1874 и 1875 годах).

В Женеве Драгоманов продолжает издание исторических песен («Новые украинские песни об общественных делах», 1881 год - рекрутчина, отмена крепостничества, пролетаризация крестьянства, крестьянские отработки, батрачество, быт фабричных).

Известный как фольклорист и в научных кругах Западной Европы, Драгоманов занимает в истории украинского литературоведения почетное место пропагандиста теории известного немецкого учёного Бенфея, основателя теории заимствования, которую Драгоманов дополнил теорией Ланга (этнологической) и социологическими пояснениями заимствований.

Как представитель теории заимствования, Драгоманов осудил теорию Гримма-Буслаева (сравнительно-мифологическую). Методология Драгоманова является соединением двух теорий: социологической и сравнительной. Особенно ярко влияние Бенфея проявилось на работе Драгоманов «О шелудивом Буняке» («РозвҐдки», т. II, стр. 155).

От буслаевской школы Драгоманов взял только принцип необходимости исследования взаимовлияний устной и книжной поэзии: в так называемом «народном» у новоевропейских наций - утверждал Драгоманов - очень много «книжного» и очень мало элементов местного, национального происхождения, особенно в сфере прозаической словесности: сказках, новеллах, анекдотах («РозвҐдки», т. I, стр. 192).

Ища отличия и сходства в обработке сюжетов, которые блуждают от народа к народу, Драгоманов подчеркивал сам интернациональное содержание художественного слова в разных национальных формах.

Это увлечение изучением влияний привело Драгоманова к выводу, совершенно противоположному теории «самобытности» украинского «народного творчества»: «Очень много из того, что мы теперь находим в нашей стране и даже в сфере её неграмотного населения, это продукт не местный и не „народный“, а общий всем историческим народам продукт культурный» («РозвҐдки», т. I, стр. 155).

Нужно сравнивать варианты сюжетов, находить самостоятельно разработанные подробности их, отвечающие бытовым признакам - географическим, общественным, моральным - страны и эпохи. Всевозможные заимствования обрабатываются различно с известными социальными целями.

Драгоманов исследует «эмбриогенезис» произведения - процесс его роста и распространения. Методология Драгоманова намечает путь от конкретного текста (летописное сообщение) к разрешению вопроса: был ли этот факт созданием самостоятельного творчества на основе исторического события, или же заимствован у других народов.

Драгоманов пытается объяснить, что такое народное устное творчество и национальные пересказы. Чувствуя недостаточность сравнительного метода, он пытался возместить её этнологическим и социологическим анализом.

Социально-политические и научные идеи Драгоманова тесно связаны. Публицист и учёный в нём сочетаются и сливаются. Драгоманов был далек от кабинетно-профессорского самомнения и отличался широтой своих взглядов на научную работу.

В одном письме его читаем («Переписка с Иваном Франко и другими», 1885 –1887 гг., стр. 210–211): «Прежде всего скажу, что научность - дело относительное. Работа может иметь „газетную форму“ и быть более научной, чем диссертация. Не все схоластическое - научно, не все публицистическое - ненаучно». Задачи науки были для него неотделимы от вопросов жизни.

Большим замыслом Драгоманова был план истории украинской литературы, который он так и не осуществил. Приходилось начинать все заново, а это было не под силу даже такому образованному, талантливому и деятельному человеку, как Драгоманов. Смерть прервала эту работу почти в самом начале.

Тем не менее значение Драгоманова для украинского литературоведения несомненно. Он воспитал целую плеяду молодых учёных во главе с Франко. Позитивизм Франко уже готовил путь марксистскому литературоведению, и только народническая реакция Ефремова задержала этот процесс.

1. Біографія М.Драгоманова.

2. Політичні погляди М.Драгоманова.

3. Правові погляди М.Драгоманова.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Михайло Петрович Драгоманов своїми працями висвітлив перспективу історичного розвитку України, що полягала в національному відродженні. Смілива і правильна думка вченого не могла не подавлятись тоталітарними режимами. Драгоманов тривалий час був символом незалежної держави, тому лише зі здобуттям цієї незалежності Україна може вільно вшановувати пам’ять свого великого громадянина. Уперше по довгих десятиліттях у вересні 1991 року пошанувала М. П. Драгоманова і Полтавщина. У Гадячі в міському парку вирішено встановити скульптуру родини Драгоманових, і на визначеному місці встановили пам’ятний знак. Колишня вулиця Комуністична одержала назву Драгомановської. Поставлено питання про перенесення праху Михайла Драгоманова з Софії на батьківщину.

Великі заслуги Драгоманова як історика та фольклориста і етнографа. Йому належать такі праці: «Історичні пісні малоруського народу» (1874 — 75, у співавторстві з В. Антоновичем), «Малоруські народні перекази і оповідання» (1876), «Нові українські пісні про громадські справи: 1764 — 1880» (1881) та ін. Багато праць присвятив Т. Г. Шевченкові. Був обраний почесним членом багатьох міжнародних організацій і товариств.

За шість років до смерті, переслідуваний реакціонерами та поліцією і в Росії, і в Австрії, Драгоманов переїхав до Болгарії, де зайняв місце професора щойно відкритого Софійського університету. Він зробив цінний внесок у становлення освіти і науки у Болгарії. Його власна бібліотека (а це близько 10 тис. томів) лягла в основу університетської книгозбірні, що й нині носить його ім’я. Доклав він зусиль і до створення національної бібліотеки в Софії — тепер це всесвітньо відома бібліотека ім. Кирила і Мефодія.

1. Біографія М.Драгоманова

Ім’я Михайла Петровича Драгоманова — одне з найславніших серед великої кількості полтавців, що в усі часи прославляли українську науку, письменство, мистецтво. Він увійшов в історію української культури і літератури як видатний літературний критик і публіцист, історик і фольклорист, патріот і непохитний борець за свободу своєї вітчизни. І. Франко і М. Павлик називали його своїм учителем. Ним він був і для Лесі Українки. За 30 років наукової, літературно-критичної і публіцистичної діяльності М. П. Драгоманов написав понад дві тисячі праць. Лише фольклористика складає майже 10 томів. Славився він і як пряма, чесна, принципова людина на поприщі громадського і політичного життя.

Михайло Петрович Драгоманов народився в Гадячі в родині зубожілого дворянина. Його батько Петро Якимович (1802 — 60) був передовим для свого часу громадським діячем і письменником, а дядько Яків Якимович — поетом-декабристом. Навчався Михайло спершу в Гадяцькому повітовому училищі, а в 1853 — 59 роках у Полтавській гімназії, де його виховниками були такі видатні педагоги, як Олександр Стронін і Казимір Полевич. «Полтавська гімназія дала юнакові багато», — писала про Михайла Драгоманова його сестра Олена Пчілка. В 1859 — 63 роках він студент історико-філологічного факультету Київського університету, з 1864 — приват-доцент, а з 1870 — доцент цього університету. В цей період він брав активну участь у діяльності Південно-західного відділення Російського географічного товариства та київської «Старої громади». 1875 року був звільнений з університету за політичну неблагонадійність і наступного року змушений був емігрувати до Швейцарії. У Женеві він створив осередок політичної еміграції, центр, за висловом І. Франка, «українського руху та української думки», що діяв протягом 20 років. Заснував він також вільну безцензурну українську друкарню, в якій видавав збірники «Громада» (пізніше — журнал «Громада»), а також твори, які в Росії не могли бути видані: П. Мирного та І. Білика «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», «Люборацькі» А. Свидницького, твори Т. Г. Шевченка та інші.

У 1878 році Михайло Драгоманов виступив на Міжнародному літературному конгресі в Парижі з протестом проти заборони російським урядом українського письменства. Його антицарські памфлети «Турки внутрішні і зовнішні», «Дітозгубство, здійснюване російським урядом», «До чого довоювались», «Внутрішнє рабство і війна за визволення» та інші заборонялися в Росії, але були відомі у світі і принесли Драгоманову славу «українського Герцена».

В 1890 році Михайло Петрович разом із І. Франком, М. Павликом та іншими брав участь у заснуванні Русько-української радикальної партії. Протягом 1870 — 90 років був співавтором українських революційно-демократичних видань у Галичині. У журналах «Друг», «Народ», «Світ» він друкував літературно-критичні, наукові та публіцистичні статті. Виступав також в англійській, німецькій, французькій, італійській періодиці.

Драгоманов належав до числа тих українців, що їх могутньо полонила велич московської імперії. До кінця життя він не міг звільнитися від чарів грандіозного Петербурга, від інтимного переживання суто російських справ. Вихований у напівзрусифікованій родині, він з юнацьких років постійно, як сам свідчить в «Австро-угорських споминах», ставився зневажливо до будь-якої глибшої зацікавленості українською національною проблемою.

Нігілізм до українських національно-державницьких завдань виявляється у Драгоманова послідовно протягом усього його життя.

З 2-ї пол. 1860-х pp. він починає друкувати статті про народну освіту на Україні. Спрямування тих статей оцінює в таких словах: « Справу шкільну я ставив у тих статтях не на національний, а на педагогічний ґрунт, на котрому її обговорювали російські педагоги 1862—1863 pp. (зокрема К. Ушинський і Водовозов) досить прихильно для українства. Я не домагався виключного вживання української мови в наших школах, а виходив з педагогічного правила: починати од звісного, щоб іти до незвісного і домагатись початку науки на народній мові, а далі вже на державній».

Ці рядки друковано року 1889 в період, коли М. Драгоманов уже наблизився до кінця своєї життєвої дороги. І в цей період остаточної дозрілості своїх поглядів він уважав за потрібне додати: «сам я й досі думаю, що українська мова може увійти в школу Росії тільки тоді, коли агітація за нею буде виходити з такого педагогічного, а зовсім не націоналістичного принципу...» (Авторські спомини. -Л., 1889.- Є. 39-40).

60-і pp. були періодом, коли російські слов"янофіли (Вл. Ламанський, Іван Аксаков), побоюючись розвитку української літератури в усій її національній повноті, висунули тезу, що українці можуть мати літературу для домашнього вжитку, відображаючи у своїй літературі явища етнографічного характеру, ширша ж сфера вселюдських проблем має розгортатися лише в «общерусской литературе, що має бути об"єднувальною ланкою для всіх «русских народностей». До цих поглядів серед українців признавався М. Костомаров та інші малороси-культурники. Ця позиція вже в 60-х pp. знайшла в українстві відсіч з боку П. Куліша. Драгоманов у цім бою навколо перспектив розвитку української літератури зайняв зовсім недвозначне становище: «Почитавши ці спори, а також звівши суму того, про що дійсно писали по-українському самі українофіли (сам Шевченко писав навіть свій «Дневник» по-російському), я вивів, що даремно було й споритись про права української літератури при тій малій силі, яку вона показала та що на той час рамки «домашнего обихода» були для неї скорше заширокі, ніж завузькі» (там само. С. 42). Як відомо, українська література мала на той час «Неофітів» Шевченка, «Чорну раду» Куліша та інші твори, якими продемонструвала свій вихід далеко поза рамки «домашнего обихода», і позиція Драгоманова була гальмівною для української культури.

1871 р. Драгоманов прибув до Відня. Тут він зустрівся з галичанами, членами віденської Січі. «У стосунках одразу виникли непорозуміння. Незабаром один з приятелів переказав мені, щоб я був обережний у розмовах про папу і римську церкву, бо деякі січовики образились на мене, хоч не сміли мені того заявити. Я, як і всі росіяни, а по крайній мірі кияни університетського виховання, не маючи ніяких конфесійних тенденцій, не думав навіть навмисне чіпати папу... Це була перша у своєму роді наука мені, наївному російському проґресисту...» Цитата сама по собі така промовиста, що не потребує коментарів. Драгоманов без будь-яких застережень вважає себе росіянином, російським прогресистом. Так воно в основі й було. З походження українець, за національністю росіянин.

Драгоманов довго і вперто обстоював ідею слов"янської федерації. Він був переконаний, що цим продовжує ідеї кирило-мефодіївців. Насправді ж він був дуже далекий від їхніх ідеалів. У центрі його проекту федерації стояв не Київ, а Москва.

2. Політичні погляди М.Драгоманова

Помітний внесок у розвиток політичної і правової ідеології ліберального і демократичного рухів в Україні зробив Михайло Драгоманов (1841—1895) — талановитий філософ, публіцист, вчений-історик.

1. Він створив концепцію суспільства, яке базується на ідеї асоціації розвинених особистостей. Реалізація цього ідеалу можлива за федералізму з максимальною децентралізацією влади та самоврядування громад і областей. Для М. Драгоманова людина — основа основ соціального устрою,

найвища цінність, гарантом права якої може бути лише вільна самоврядна асоціація (громада), а не держава. 2. Аналізуючи форми держави, М. Драгоманов наголошував, що унітарна, централізована держава — це втілення деспотизму, диктатури небагатьох. Найкращою формою, на його думку, є організована федерація (на зразок США чи Швейцарії"), основою якої є громадське самоврядування, місцеве самоврядування, гарантія природних прав і свобод людини.

3. Як і М. Костомаров, М. Драгоманов був прихильником федералізму в побудові держави. Однак якщо М. Костомаров висловлювався за об"єднану панслов"янську державу, то М. Драгоманов обмежувався федеративною перебудовою Росії. Він уявляв майбутню федерацію на принципово нових засадах:

а) відстоював пріоритет прав і свобод особи в державі. На думку мислителя, терор і диктатура не можуть бути засобами побудови прогресивного суспільно-політичного ладу. Новий устрій держави передбачався на засадах політичної свободи, яка гарантуватиме права людини і громадянина, скасування тілесних покарань і смертної кари, недоторканість житла без судової постанови, таємність приватного листування, свободу совісті, друку, слова і віросповідання. Церква відділялася від держави;

б) будівництво федерації вчений розглядав не як дарування прав і свобод суб"єктам федерації «зверху», а як делегування повноважень вищим органам держави «знизу»;

в) на сторож прав і свобод стояв суд. До нього громадянин міг звернутися з позовом не лише проти співгромадян, а й проти будь-якого чиновника, що для тодішньої Росії було надзвичайно актуально.

4. М. Драгоманов не уявляв політичної свободи громадян без серйозних і соціальних реформ, до яких входили:

— ліквідація такого пережитку кріпосництва, як юридична нерівність;

— подолання станового принципу розподілу податків;

— здійснення поступової націоналізації головних засобів виробництва з наданням права користуватися ними населенню.

5. У державно-правовій концепції М. Драгоманова перед бачалися три гілки влади: законодавча, судова і виконавча. Законодавча належала б двом думам — державній і союзній. Главою держави міг бути імператор з успадковуваною владою чи обраний. До третьої гілки влади — судової, крім Верховного суду (сенату), входили судові палати обласних, повітових і міських дум. Статус суддів визначав закон. Членів Верховного суду призначав глава держави довічно.

Таким чином, своєю державно-правовою концепцією М. Драгоманов пропонував парламентську державу із засадами самоврядування, яка б впливала на соціальну й економічну сфери суспільства, надавала б великого значення просвітництву і законодавству, відкривала перспективи для реформ.

По-перше, цінність політичного вчення М. Драгоманова полягає в тому, що воно спрямоване на захист прав і свобод людини. Ні до, ні після М. Драгоманова ніхто в Україні і Росії не стверджував з такою силою ідею пріоритету особи перед державою. Вчений впритул підійшов до окреслення найважливішої ознаки правової держави — відповідальності держави перед громадянином у разі порушення його прав.

По-друге, не може не тішити сучасників європейський вибір М. Драгоманова, його намагання ввести Україну в європейську спільноту народів шляхом наближення її до європейських політичних і правових стандартів.

По-третє, вчений створив перший в історії Росії проект федеративної перебудови держави, окремі аспекти якого було реалізовано пізніше на практиці. Прикладом цього є сьогоднішній російський двопалатний парламент.

Первинним у політичних ідеях Драгоманова був гуманізм, віра у духовне вдосконалення людини, у прогрес суспільства, який він розумів під кутом зору задоволення прагнень і потреб людини.

Вчений відстоював цінності демократичного суспільства, заснованого на засадах розуму, солідарності та спрямованого до “інтегрального” розвитку особистості. Йому притаманна відданість ідеї верховенства права як гарантії поступовості соціального розвитку.

У феномені національного Драгоманов виділяв два аспекти. По-перше, націю він розумів як продукт історичного розвитку, стале об’єднання людей зі спільною долею, мовою, традиціями, уявленнями про минуле та прагненнями до майбутнього. По-друге, сучасна нація для нього була спільнотою, в якій реалізується потенціал, насамперед, її провідних діячів, культурні, духовні, наукові, творчі можливості людей.

Драгомановські концепції розв’язання національного питання в Європі відрізнялися оригінальністю. Це - теорія “плебейських націй”, історіософська ідея “неповноти” історичного, соціального та культурного розвитку бездержавних націй.

Прагнучи до гармонізації міжнаціональних стосунків Драгоманов часом перебільшував роль раціональних чинників, здатність національних колективів взаємодіяти на засадах гуманності, діалогу та взаємних поступок.

Новаційною була його європоцентристська модель суспільно-політичного розвитку. З погляду “центральних” і “периферійних” процесів розвитку Європи він інтерпретував ключові події історії, визначав рівень асинхронності розвитку східноєвропейських народів у порівнянні з процесами, притаманними народам західноєвропейським.

3. Правові погляди М.Драгоманова

Ліберальні погляди формувалися і еволюціонували паралельно зі свідомим лібералізмом та демократизмом, що розвивалися, на думку Михайла Драгоманова, не стільки на історико-національному, скільки на загальноєвропейському ґрунті. В Україні ці ідеї перепліталися, змішувалися з місцевою традицією політичних вольностей і державної автономії.

Своїм впливом на український національний рух М. Драгоманов може зрівнятися лише з Т. Шевченком, М. Костомаровим,

В. Антоновичем і М. Грушевським. Проте особа ця надзвичайно суперечлива. За життя він мав феноменальну популярність: його поважали навіть опоненти з числа діячів київської «Старої Громади» (з якими він остаточно розійшовся у 1887 р.), польські політики і російські революціонери.

Проте після смерті ставлення до його особи набуває більшої критичності і навіть його послідовник І. Франко вже в 1900 р. гостро розкритикував погляди свого вчителя. Негативні оцінки творчості М. Драгоманова переважають після невдачі українських визвольних змагань 1917-1921 рр. Розпочинаючи з 50-х років, позитивне трактування його особи знову починає домінувати, причому навіть радянські історики (Р. Іванова) роблять свій внесок у цей процес (наголошуючи на важливості пропаганди ним соціалістичних ідей і на негативному ставленні М. Драгоманова до націоналізму)50. Переломним у ставленні до нього виявився 1991 р., коли в Києві відбулася гучна конференція на його честь, а в періодичних виданнях з"явилася ціла злива публікацій про нього. Внаслідок цього трактування творчої спадщини М. Драгоманова набуло виключно позитивного забарвлення.

Оскільки ідеї М. Драгоманова відмовляли в приналежності до українства шляхті й буржуазії, саме завдяки йому остаточно сформулювалася теза про «селянськість» української нації. Попри весь свій скептицизм стосовно культури, він все ж визнавав за нею вплив на політику (в принципі, до свого від"їзду за кордон він був не менший «культурник», ніж інші). Проте в цьому плані неперевершеним еталоном для М. Драгоманова була російська культура, особливо - художня література ліберального напрямку.

Михайло Драгоманов у своїй праці “Чудацькі думки про українську національну справу” переконує, що сама по собі думка про націю не може привести людство до свободи та правди для всіх. Необхідно шукати чогось іншого - загальнолюдського, що було б вище над усіма національностями та згармонізувало їхні відносини. Проте ця ідея “космополітизму і людства” зовсім не суперечить ідеї національності, а лише творить її вищий порядок. Подібний підхід сповідували і Б.Кістяківський, В.Вернадський, А.Кримський, висуваючи свої концепції організації української науки. З огляду на це має сенс процитувати лист Вернадського до Кримського на його 70-річчя: “Моя наукова робота для мене, а власне і для Вас, ... стоїть на першому місці, але культура українського народу рідною мовою, наукова його творчість і думка цією мовою в критичний момент історії нас об"єднала”.

Торкаючись ідейних впливів анархізму на формування федералістської концепції Драгоманова, зауважимо, що між ним та анархістськими теоретиками було багато розбіжностей. Учений схилявся до федеративної держави, а не абстрактної федерації, що виступала замінником будь-якої державності.

Розглянуті основні етапи еволюції поглядів Драгоманова на федеративну державність як програму українського руху, форму політичного майбутнього Росії та Східної Європи. У доеміграційний період він визначав федеративний шлях перетворення Росії як антитезу її централістично-імперському устроєві з погляду, мало відмінного від проектів російських автономістів.

Відсутність сформованого українського руху обумовили теоретичну суперечливість та абстрактність формулювань “Переднього слова до “Громади” Драгоманова. Наголос на українській єдності та правах українців складають сильну сторону цієї першої програми Драгоманова. Новим поворотом у його тлумаченні федералістської ідеї стала Програма колективної редакції “Громади” (1880 р.). Її автори проголосили майбутню Україну самостійною спілкою громад і територій. Сміливе звернення до нації з програмою самостійної федеративної держави не знаходить підтримки. Відсутність позитивної реакції співвітчизників змушує Драгоманова усвідомити передчасність такого гасла.

Вчений вважав, що на зміну багатонаціональним імперським країнам ідуть національні держави. Отже, Драгоманов принципово не заперечував бажаності української самостійної державності. Але в ставленні до неї як до мети національного руху він виходив із оцінок можливості виходу України зі складу двох потужних імперій. Головної сили боротьби за політичну незалежність - ідеологічно та організаційно розвинутого національного руху за життя Драгоманова в Україні не було. Аналізуючи українську народну творчість, учений доходив висновку про відсутність “у готовому вигляді” державницького світогляду у масовій свідомості співвітчизників. Він наголошував, що спроби домогтися “одразу” проголошення національної держави були б придушені, що призвело б до розгрому та паралічу національних сил на невизначений час.

Реалізація вибору українського народу залежала й від зовнішньої підтримки в Європі. Драгоманов вважав, що українці мають боротися за свободу проти російської держави, але не визнавав “фатальності” українсько-російського конфлікту. За умов “всесвітнього катаклізму” українці можуть втілити у життя свій державний ідеал. Сумлінний аналіз внутрішніх умов і зовнішніх обставин розвитку українського народу в останній третині ХІХ ст. зумовив висновок Драгоманова про утопічність сепаратистського сценарію і недоречність орієнтування національного руху на його реалізацію.

Драгоманов упадав у “гріх” догматизму, коли віддавав усі свої сили боротьбі тільки за федералістське майбуття України. Але він робив це з переконань, які спирались на факти тогочасного життя. Не зустрічаючи вагомих заперечень проти федералістського вибору України, мислитель не захотів і не став ідеологом української самостійної державності. Він не вийшов за межі зробленого ним принципового політичного вибору навіть тоді, коли стали формуватись ідеологічні та організаційні передумови теоретичного визначення самостійницької програми українського руху. Драгоманов спромігся виховати учнів, які пішли далі і зробили більше за нього в царині української політичної ідеології.

Особливе місце в ідеях український лібералів посідає питання моральності і співвідношення засобів боротьби та її мети. Зокрема, Драгоманов зробив значний внесок в популяризацію етичних засад політичної діяльності. Його знаменита фраза про те, що політика вимагає чистих рук, стала домінантою руху значної частини української інтелігенції.

Творчий доробок М. Драгоманова не однаково оцінюється різними представниками української політичної думки. Його доктрину різко засуджував Дмитро Донцов, один з ідеологів українського націоналізму. А проте соціалізм Драгоманова, його орієнтація на народні маси й співробітництво з прогресивними силами всіх націй були чи не єдино можливими орієнтирами в умовах невисокої культури населення та відсутності української політичної еліти. Це був закономірний етап у розвитку українського національного руху.

Висновки

М. П. Драгоманов був одним з найвидатніших українських вчених XIX ст. Його праці з етнографії, історії, історії культури викликають лише глибоке визнання в кожного. Багатюща ерудиція і глибокий аналітичний розум дали змогу Драгоманову піднести методологічно сучасну йому українську науку в зазначених галузях на європейський рівень. Як популяризатор відомостей про Україну в західноєвропейському світі Драгоманов у свій час виконав видатну місію. Як культурний діяч він був невтомний.

Але цим, власне, вичерпується те позитивне, чим вписав своє ім"я Драгоманов в історію нашого народу.

Поза цим — Драгоманов як політик, як соціолог, як оборонець певних духовних первнів спричинився до затримання нашого духовно-національного розвитку. Українське провансальство знаходило в його великому авторитеті підтримку для свого живлення і розквітання. Подолання впливів Драгоманова давалося нашому суспільству нелегко, було болючим процесом. Постать Івана Франка немов символізує цю велику внутрішню боротьбу, яку пережило українство.

«Мені видається, — писав Франко, — що Драгоманов, певне, сам того не знаючи і не відчуваючи, робив собі з мене жорстоку гру, відпихав і знов притягав мене, зовсім безцільно, бо ж ані для загальної справи, ані для мене самого це не принесло ніякої користі».

франко глибоко шанував Драгоманова як ученого. Тривалий час був Франко в орбіті його духовних впливів і з напругою всіх своїх сил старався розірвати кайдани цих впливів. І він переміг. Радикально розправився із засадами драгоманівського світогляду і його політичною концепцією. У статті «Суспільно-політичні погляди Драгоманова» (ЛНВ, серпень 1906) каменя на камені не залишив він від принципів свого колишнього вчителя. Як інтелект Франко переміг Драгоманова, але він не міг подолати т. зв. драгоманівщини в суспільстві, науково обґрунтованого комплексу меншовартості. Згадана Франкова стаття була майже зігнорована, не знайшла позитивного відгомону в українській публіцистиці. «Українські паничі проти Драгоманова», «Нечуване і незрозуміле» — під такими заголовками з"явилися відгуки на статтю франка. Для Франка це було трагедією. Викорінивши зі свого серця і мозку впливи женевського космополіта, поет бачив, що дух його колишнього вчителя владно витає над українським суспільством. І тому понура тінь Драгоманова переслідує Франка до кінця його днів і мучить його хвору уяву на схилі життя в моменти нападів божевілля...

В чому ж суть драгоманівського світоглядного і політичного комплексу?

Це насамперед: а) «общерусизм», б) демолібералізм, опертий на позитивізмі 60-х років як науковій, теоретичній базі, в) наголошення примату демолібиральних засад над ідеєю нації і національного визволення, створення історичних передумов для ленінської формули національної політики, г) заперечення засад революції, зокрема й національної революції, д) атомістично-громадівська концепція безначального федералізму.

Список використаної літератури

1. Демиденко Г. Історія вчень про право і державу: Підруч. для студ. юрид. вищих навч. закл.. — Х. : Консум, 2004. — 431с.2. Історія вчень про право і державу: Хрестоматія для юрид. вищ. навч. закл. і ф-тів / Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого / Г.Г. Демиденко (уклад.та заг.ред.). — 3.вид., доп. і змін. — Х. : Право, 2005. — 910с.3. Кормич А. Історія вчень про державу і право: Навч. посібник / Одеська національна юридична академія. — О. : Юридична література, 2003. — 336с.4. Мірошниченко М. Історія вчень про державу і право: Навч. посіб. — К. : Атіка, 2004. — 223с.5. Музика І. Історія вчень про державу і право: Метод. матеріали і рек. для студ. Вищої шк. права. — К. : Видавництво Вищої школи права при Ін-ті держави і права ім. В.М.Корецького НАН України, 2000. — 86с.6. Орленко В. Історія вчень про державу та право: посібник для підготовки до іспитів. — К. : Видавець Паливода А. В., 2007. — 204с.7. Санжаров С. Історія вчень про державу і право: Від найдавніших часів до початку ХІХ століття: навч. посіб. — Луганськ: СНУ ім. В.Даля, 2008. — 148c.8. Соловйова В. Історія вчень про державу і право: Навч. посіб. для навч. закл.. — Донецьк: Юго-Восток, 2005. — 170с.9. Трофанчук Г. Історія вчень про державу і право: Навч. посібник / Університет економіки та права "КРОК". — К. : Магістр - ХХІ сторіччя, 2005. — 254с.10. Шульженко Ф. Історія вчень про державу і право: Курс лекцій / Національний педагогічний ун-т ім. М.П.Драгоманова. — К. : Юрінком Інтер, 1997. — 191с.

Шляхи удосконалення роботи ОВС по забезпеченні законності правопорядку.Взаємодія ОВС з іншими правоохоронними органами.Основні форми та методи діяльності ОВС у боротьбі з...

Поняття, предмет та система римського цивільного права

Джерела римського права. Кодифікація Юстиніана. Здійснення та захист цивільних прав. Сімейні правовідносини. Відносини між батьками і дітьми...

Михаил Петрович Драгоманов (18 августа (30 августа) 1841, Гадяч, ныне Полтавской области — 20 июня (2 июля) 1895, София) — украинский либерал, публицист, историк, фольклорист, общественный деятель, выдающийся украинский учёный и критик. Дядя Леси Украинки, повлиявший на её формирование как писателя.

Происходил из мелкопоместного дворянства Полтавской губернии. Отец Драгоманова в молодости жил в Петербурге и сотрудничал в русских альманахах 1820-1830-х гг., на родине собирал украинские песни и писал по-украински. Украинская среда дома, в Гадяче, и в Полтаве, где Драгоманов учился в гимназии, повлияла на его дальнейшее развитие.

Ещё в гимназии он, под влиянием своего учителя Стронина, увлекался изучением истории. В 1859 Драгоманов поступил в Киевский университет и принял живейшее участие в работе студенческого кружка, преподававшего в воскресных школах, а после их запрета 1862 — готовившего учителей для деревенских школ (последние были организованы на Правобережной Украине с целью противодействия польской революционной пропаганде, обнаруженной накануне польского восстания 1863).

Так называемая «студенческая громада» изучала фольклор и интересовалась литературой.

Драгоманов принадлежал к кружку космополитов и объяснял это таким образом: «Сам украинец по происхождению, и видя в Киеве не мало того, о чём в остальной России понятия не имели, я во многом разделял сомнения и идеи украинских националистов, и во многом они мне казались реакционными: я не мог разделять равнодушия их к русской литературе, которую считал более развитой теперь, нежели украинская, и более полной общеевропейских интересов (я далеко больше находил политически воспитывающего в „Колоколе“ и „Современнике“, нежели в „Основе“)».

Однако впоследствии он вступил в «Громаду», приблизившись к ней на почве педагогических интересов: издания серии популярных книг. Но уже в 1863 министр внутренних дел Валуев запрещает печатание украинских популярных и педагогических книг ввиду того, что «никакого особенного малороссийского языка не было, нет и быть не может».

В том же году Драгоманов окончил университет, в следующем — защитил диссертацию «Император Тиберий», а в 1869 — магистерскую — «Вопрос об историческом значении Римской империи и Тацит». В 1865 был избран советом университета штатным доцентом. Донос (обвинение в украинофильстве и сепаратизме) лишил Драгоманова кафедры и сделал его политическим эмигрантом.

По своим социально-политическим взглядам Драгоманов был ярким представителем украинской интеллигенции 1870-х гг. В области национального вопроса он соединял федералистические стремления революционно настроенных представителей тогдашней украинской интеллигенции с неопределенным индивидуалистическим космополитизмом демократического направления.

Порвав на этой почве с Киевской украинской громадой и выступив против централистических тенденций тогдашнего народничества, Драгоманов в конце концов стал за границей выразителем либерально-конституционных тенденций, органом которых была газета «Вольное слово», которую Драгоманов редактировал.

Этот орган русских конституционалистов, издававшийся в действительности на средства, находившейся в связи с третьим отделением «Священной дружины», не нашёл почвы и вскоре прекратился. Несмотря на свое только годичное существование, газета Драгоманова оказала влияние на последующее развитие либерально-конституционной мысли. Так, либеральный журнал «Освобождение» в 1900-х гг. заявлял, что он считает Драгоманова своим предшественником.

На украинской почве издание Драгоманов предвосхитило влияние украинских эсефов («социалистов-федералистов») — буржуазной партии, близкой к кадетам. Демократическая, федералистическая теория Драгоманова в течение долгого времени оказывала свое влияние на украинскую интеллигенцию; были неудачные попытки рассматривать Драгоманова даже как одного из предшественников украинского марксизма.

Свои федералистские идеи Драгоманов проводил в статьях о культурном и литературном развитии малых национальностей. В «Вестнике Европы» (сентябрь и октябрь 1874) цензура вырезала его статью «Очерки новейшей литературы на малороссийском наречии». Пропаганде федерализма посвящены и статьи о галицийской литературе. В Галиции и в Буковине Драгоманов имел, правда, лишь небольшой круг своих поклонников (во главе с Павликом и Франко).

Но значение Драгоманова для развития всей украинской литературы никто не мог отрицать. «В то время в Галиции господствовало в литературе „старорусское“ направление. Книжная тяжелая, искусственная речь, далекая от живого народного языка, была совершенно непонятна местному населению, но галицийская интеллигенция с предубеждением относилась к народному языку, как и вообще к крестьянской массе».

Драгоманов боролся с этой книжностью и подражательностью, стремясь приблизить литературу к народной, крестьянской поэзии. В полемике с Гринченко (Чайченко) Драгоманов восставал против провинциальной ограниченности, националистической узости и шовинизма буржуазной украинской литературы и писал: «напрасно Чайченко хочет нас восстановить против русских как народа… все народы — русские, или поляки, или украинцы — имеют и своё плохое и свое хорошее в натуре.

Плохое больше происходит от малого образования, чем из природы народов, и поэтому нам всем — и русским, и полякам, и украинцам — вместо того, чтобы враждовать, нужно просвещаться и добиваться вместе свободы» (Переписка с Павликом, т. VII, стр. 87).

Не любил Драгоманов схоластических препирательств и о «литературных правах»: эти права и их широта, по его мнению, определяются самим фактом существования на данном языке произведений действительной литературной ценности.

В 1879 появилась в четвёртом сборнике журнала «Громада» (женевского издания Драгоманова) его главная критико-публицистическая работа «Шевченко, украинофилы и социализм». Исходная точка зрения работы Драгоманова — не историко-литературная, а публицистическая: речь шла не столько о Шевченко, сколько о том, можно ли Шевченко считать социалистом и в какой степени его произведения пригодны для пропаганды социализма в украинских массах.

Драгоманов решительно отмежевался здесь от русского народничества; что же касается марксизма, то он как следует в нём не разбирался, высказывая, например, «опасения» за участь крестьянства.

В одном письме (к Павлику) сам Драгоманов подчеркивает: «Статья „Шевченко, украинофилы и социализм“, кроме попытки исторического, а не догматического взгляда на Шевченко, указывает на отличие шевченковского украинолюбства от современного европейского социализма и в то же время отличие этого социализма от народничества русского (бакунизма, лавризма и пр.) и украинского.

Подобно европейским социал-демократам, автор указывает на корень социализма в городских классах, но не смотрит пренебрежительно на крестьян и указывает возможность и необходимость привлечь их к городскому и фабричному социальному движению» (Переписка с Павликом, т. VIII, стр. 210).

Объясняя миросозерцание и деятельность Шевченко, Драгоманов принимает во внимание окружающую поэта среду. Классовое происхождение и сознание Шевченко Драгоманов противопоставлял его дворянскому окружению, украинофилам, выдвигавшим на первое место «национальное дело», а не вопрос о земле.

Научная работа Драгоманова исходила из его заинтересованности фольклором ещё во время пребывания в университете. Вначале он заинтересовался происхождением религии и мифологией арийских народов, затем от древнего мира перешёл к новым народам, к легендам и устному творчеству славян, особенно украинцев. Результатом были собрания украинского народного творчества (две книги сказок и две — песен, изданных в 1867).

В 1869 Драгоманов вместе с историком В. Б. Антоновичем приступает к составлению свода украинских политических песен с историческим комментарием (первые два тома изданы в Киеве в 1874 и 1875).

В Женеве Драгоманов продолжает издание исторических песен («Новые украинские песни об общественных делах», 1881 — рекрутчина, отмена крепостничества, пролетаризация крестьянства, крестьянские отработки, батрачество, быт фабричных).

Известный как фольклорист и в научных кругах Западной Европы, Драгоманов занимает в истории украинского литературоведения почетное место пропагандиста теории известного немецкого учёного Бенфея, основателя теории заимствования, которую Драгоманов дополнил теорией Ланга (этнологической) и социологическими пояснениями заимствований.

Как представитель теории заимствования, Драгоманов осудил теорию Гримма-Буслаева (сравнительно-мифологическую). Методология Драгоманова является соединением двух теорий: социологической и сравнительной. Особенно ярко влияние Бенфея проявилось на работе Драгоманов «О шелудивом Буняке» («РозвҐдки», т. II, стр. 155).

От буслаевской школы Драгоманов взял только принцип необходимости исследования взаимовлияний устной и книжной поэзии: в так называемом «народном» у новоевропейских наций — утверждал Драгоманов — очень много «книжного» и очень мало элементов местного, национального происхождения, особенно в сфере прозаической словесности: сказках, новеллах, анекдотах («РозвҐдки», т. I, стр. 192).

Ища отличия и сходства в обработке сюжетов, которые блуждают от народа к народу, Драгоманов подчеркивал сам интернациональное содержание художественного слова в разных национальных формах.

Это увлечение изучением влияний привело Драгоманова к выводу, совершенно противоположному теории «самобытности» украинского «народного творчества»: «Очень много из того, что мы теперь находим в нашей стране и даже в сфере её неграмотного населения, это продукт не местный и не „народный“, а общий всем историческим народам продукт культурный» («РозвҐдки», т. I, стр. 155).

Нужно сравнивать варианты сюжетов, находить самостоятельно разработанные подробности их, отвечающие бытовым признакам — географическим, общественным, моральным — страны и эпохи. Всевозможные заимствования обрабатываются различно с известными социальными целями.

Драгоманов исследует «эмбриогенезис» произведения — процесс его роста и распространения. Методология Драгоманова намечает путь от конкретного текста (летописное сообщение) к разрешению вопроса: был ли этот факт созданием самостоятельного творчества на основе исторического события, или же заимствован у других народов.

Драгоманов пытается объяснить, что такое народное устное творчество и национальные пересказы. Чувствуя недостаточность сравнительного метода, он пытался возместить её этнологическим и социологическим анализом.

Социально-политические и научные идеи Драгоманова тесно связаны. Публицист и учёный в нём сочетаются и сливаются. Драгоманов был далек от кабинетно-профессорского самомнения и отличался широтой своих взглядов на научную работу.

В одном письме его читаем («Переписка с Иваном Франко и другими», 1885-1887, стр. 210-211): «Прежде всего скажу, что научность — дело относительное. Работа может иметь „газетную форму“ и быть более научной, чем диссертация. Не все схоластическое — научно, не все публицистическое — ненаучно». Задачи науки были для него неотделимы от вопросов жизни.

Большим замыслом Драгоманова был план истории украинской литературы, который он так и не осуществил. Приходилось начинать все заново, а это было не под силу даже такому образованному, талантливому и деятельному человеку, как Драгоманов. Смерть прервала эту работу почти в самом начале.

Тем не менее значение Драгоманова для украинского литературоведения несомненно. Он воспитал целую плеяду молодых учёных во главе с Франко. Позитивизм Франко уже готовил путь марксистскому литературоведению, и только народническая реакция Ефремова задержала этот процесс.

Библиография

М. Драгоманов. Чудацькі думки про украінську національну справу, 1892;
М. Драгоманов. Австро-руські спомини, 1891;
Драгоманів та В. Б. Антонович, Исторические песни малорусского народа, Киев, тт. I-II, 1874-1875;
М. П. Драгоманов, Листи на Наддніпрянску Украіну, Коломия 1894
Малорусские народные предания и рассказы, Киев, 1876;
Пісні політичні українського народу XVIII-XIX століття, Женева, 1883;
М. П. Драгоманов Політичні пісні Украјінського народу XVIII-XIX ст. Частина перша, розділ першиј Женева,1883
М. П. Драгоманов Політичні пісні Украјінського народу XVIII-XIX ст. Частина перша, розділ другиј Женева,1885
Драгоманів М., Переписка, т. I, Львів, 1901;
Переписка Ю. Бачинського з М. Драгомановим, 1894-1895, Львів, 1902;
М. І. Костомаров, Львів, 1902;
Літературно-суспільні партіі в Галичіні, Львів, 1904;
Переписка М. Драгоманова з Н. Кобринською, 1883-1895, Львів, 1905;
Переписка М. Драгоманова з Т. Окуневським, 1883-1895, Львів, 1905;
М. Павлик Переписка Михайла Драгоманова з Мелітоном Бучинським 1871-1877, Львів, 1910;
М. А. Бакунін, Казань, 1906;
Воспоминания о знакомстве с Тургеневым, Казань, 1906;
Драгоманів М., Листи до ів. Франка і інших, 1881-1886, видав. ів. Франко, Львів, 1906;
Шевченко, украінофіли і соціялізм, Львів, 1906;
Драгоманов М., Автобиография, «Былое», 1906, июнь;
Розвідки Михайла Драгоманова про українську народню словесність і письменство, Львів, тт. I-IV и др.;
Письма Кавелина и Тургенева к Герцену;
Письма Бакунина к Герцену и Огареву. Библиографию политических и исторических сочинений Драгоманов см. в общих энциклопедиях.
Франко, Життепис Драгоманова, «Життя і слово», 1894, кн. 1;
Огоновский О., проф., История литературы русской, т. IV, Львів, 1895;
Павлик М., Михайло Петрович Драгоманів, 1841-1895, Его юбилей, смерть, автобіографія і спис творів, Львів, 1896;
Франко I в., Суспільно-політичні погляди М. Драгоманова, «Літер.-наук. вістник», 1906, кн. 8;
Павлик М., М. Драгоманів і його роля в гозвою України, Львів, 1907;
Кістяковський Б., М. Драгоманов, Политические сочинения, т. I, М., 1908;
Франко, Молода Україна, Львів, 1910;
Крушельницкий А., Про житте М. Драгоманова, Л., 1912;
Лозинский М., Українське національне питання в творах М. Драгоманова, «Дзвін», Київ, 1914;
Ефремов С., Памъяти М. П. Драгоманова, «Украинская жизнь», 1915, кн. 7;
Довбищенко Я., Михайло Драгоманов, вид. 1-е, Харків, 1917, вид. 2-е, 1919;
«Наше минуле», 1918, кн. 2;
«Памъяти Михайла Драгоманова», збірник, Харків, 1920;
Крымский А., Михаил Петрович Драгоманов, Некролог, «Этнографическое обозрение», т. XXVII;
Франко, Нариси українсько-руської літератури;
Ефремов, історія українського письменства;
Білецький Леонід, Основи літературно-науковой критиці, т. I